Я дитина з розладом дефіциту уваги та гіперактивності
Я дуже люблю рухатись, іноді мені просто необхідно рухатись і тому я постійно кудись біжу, скачу, щось тримаю в руках, гойдаюсь і роблю все аби тільки не стояти на місці. Це так, ніби я голодний, але мій голод – це рух! Я відчуваю цей голод до руху дуже часто і тому мені важко себе зупинити. Кажуть, що я рухаюсь набагато більше ніж мої ровесники, і що це часто заважає іншим вдома, на вулиці і в садочку, тому це назвали спеціальним словом – гіперактивність. Все би було нічого, але я часто виглядаю так ніби щойно повернувся з битви: подряпаний, із синяками, порваний одяг, поламані речі… Це не спеціально, просто все стається так швидко, що я не встигаю… Мені стає спокійніше не тоді коли я просто бігаю, а тоді коли я зроблю щось і руками і ногами, і тілом, і пострибаю і повишу вниз головою як космонавт і позмагаюсь із кимось один на один.
Мені дуже подобається футбол, але дуже важко слідкувати за всіма «своїми» і всіма «не своїми», а ще м’яч і ворота, і тренер часто кричить щось. Коли м’яч в мене, то я біжу щосили і б’ю, а потім кажуть що так не треба було. А треба пасувати, а мені самому хочеться. От коли один на один тоді простіше. Хоча зосередитись мені теж непросто: коли я складаю конструктор, і хтось проходить поруч, то я іду за ним, якщо мене щось питають коли я був зайнятим чимось своїм, я вже не вертаюсь до того чим займався, бо забуваю що робив. Мені здається, що я як радар, котрий ловить все що відбувається навколо і ніколи не може затриматись на чомусь одному. Те, що мені важко втриматись на чомусь одному теж має спеціальну назву – дефіцит уваги. Часто це плутають із тим, ніби мої батьки не дуже багато зі мною бавляться. Але від них уваги у мене багато, а от самому зосередитись мені дуже важко.
А ще, у мене в голові купа думок, і все потрібно зробити відразу! Найчастіше буває так, що я щось зроблю, і вже після цього думаю чому так зробив. Дуже часто мені дістається на горіхи за мої ідеї, хоча більшість із них дуже веселі ☺ наприклад, якось до мене повернувся товариш і позіхав, а в мене в руках була маленька кулька і звичайно що я кинув її йому в рот… а він мене вдарив і далі вже нас обох сварили батьки… я дуже часто прошу пробачення і обіцяю, що більше так не буду робити, і всі думають, що я обманюю, бо дуже часто я тут же роблю те саме за що мене сварили. А крім того,що я відразу роблю те що думаю, я дуже часто відразу говорю те, що думаю. І те, що мені важко стримувати себе теж називають спеціальним словом – імпульсивність.
Дуже часто мені кажуть, що я лінивий, і не стараюсь, і поганий, бо обманюю, але це не так! Я дуже хочу виконувати обіцянки і дуже хочу бути уважним, але в мене рідко так виходить. Насправді, я не лінивий і не злий, а мій мозок працює швидше, мені легко розганятись, але важко гальмувати. Я не «нечемний», просто мій мозок не вміє добре і вчасно гальмувати. Той мозок, котрий відповідає за гальмування в мене не дуже добре працює. І цей контрольний пункт знаходиться прямо за лобом. Мені здається, що це як у фільмах, там є командний пункт де сидить багато керівників і всі вони дуже уважні і дають вказівки кому куди їхати, де стояти, де атакувати, де відступати.
І всі вони працюють як в годинниковому механізмі, дуже чітко і дуже злагоджено. Але мій командний пункт виглядає по іншому: мої керівники запізнюються, невчасно дають накази, забувають їх виконати, десь пропадають, а часом просто бавляться в настільні ігри… тому часто це закінчується печально для оточуючих. Іноді, те що відбувається в мене в мозку, там де лоб, називають фізіологією, і кажуть, що передатчики (речовини котрі передають сигнали між клітинами мозку) працюють повільно, і не встигають загальмувати всі мої ідеї. Власне тому, кажуть мені не потрібні заспокійливі чаї чи таблетки, а є спеціальні, такі котрі допомагають моєму «командному пункту» бути дуже уважним, ніби вони випили смачної кави ☺
А ще, чим частіше я стараюсь тим частіше мені не виходить, і я думаю, що ні нащо не здатен. Навіть прості завдання не вдаються: налити води і не пролити, написати акуратно та ін. через це мені не дуже часто хочеться починати нові і невідомі для мене справи, завдання чи ігри, бо я боюсь, що не справлюсь.
Мені здається, дітей схожих на мене - дуже багато. Якщо на майданчику є дві футбольні команди, то двоє або троє хлопців дуже схожі на мене. Напевно в кожному класі школи є один або два своїх «Петрика П’яточкіна».
Хоч я і дуже незручний, проте мене люблять за те, що я не ображаюсь довго, завжди маю ідею, чим зайнятись, можу зробити із себе клоуна і розсмішити всіх. Ті, хто мене знає по справжньому, впевнені, що я рідко роблю свої витівки «на зло», а переважно – щоби повеселитись або від нудьги.
Для мене дуже важливо, щоби дорослі: батьки, їх друзі, родичі вихователі в садку, вчителі в школі знали про те, що я стараюсь, але через свою гіперактивність, імпульсивність і неуважність мені рідко вдається дотримуватись обіцянок чи виконати справу до кінця.
Для мене дуже важливо, щоби в мене вірили, навіть тоді коли я помиляюсь багато разів підряд. Коли мені нагадують словом чи жестом, або попереджають про час, чи трішечки підказують як зорганізуватись, в голові - ніби всі частинки LEGO стають на свої місця. Мені не допомагають заспокійливі ліки або чаї, від них часто все стає ще гірше. Є інші лікарства, котрі роблять так, що мій мозок швидко розганяється але і вміє гальмувати!
Колись я можу стати актором, спортсменом, чи винахідником як Дастін Хофман, Майкл Фелпс, чи Альберт Ейнштейн. Проте, поки я маленький, мені необхідне розуміння та правильна підтримка. А можливо я і не стану відомим на весь світ, це не є найголовнішим, але я точно знаю, що хочу залишитись щасливим!